Він не скасував поліцію — і один дзвінок з головного офісу зламав Далтона біля каси-QuynhTranJP - Chainityai

Він не скасував поліцію — і один дзвінок з головного офісу зламав Далтона біля каси-QuynhTranJP

— Корсунський на лінії, — сказав охоронець у навушник так рівно, ніби вимовив номер каси.

У Далтона сіпнувся кут рота. Не очі, не плечі — саме рот. Так сіпається людина, яка ще тримає спину, але вже зрозуміла, що кімната більше не належить їй.

Чоловік у чорному пальті не глянув ні на кого. Він просто простягнув касирці картку вдруге. Не банківську. Тонку, матову, чорну, з маленьким срібним тисненням у куті. Касирка торкнулась її пальцями — і відсахнулась так швидко, ніби метал був гарячий.

Image

— Пане Далтоне, — сказала вона вже голосніше, — це…

— Я бачу, — перебив він.

Але бачив він погано. Пальці на планшеті ковзнули мимо екрана. На службовому дисплеї знову спалахнуло: «ГОЛОВНИЙ ОФІС. ВІДЕОАРХІВ. ТЕРМІНОВО».

Чоловік нарешті підняв голову.

— Моє ім’я Олексій Корсунський, — сказав він. — Я володію цією мережею. Не скасовуйте патруль. Коли вони зайдуть, відкриєте камери за 19:11. І касову зону. І молочний ряд.

У горлі стало сухо. Я стояла так близько до стрічки, що від білого пакета молока тягнуло холодом крізь тканину світшота. Хтось із покупців прибрав телефон. Хтось, навпаки, підняв його вище. Далтон випростався ще сильніше, наче жорсткість у спині могла замінити підлогу під ногами.

— Крадіжка лишається крадіжкою, — промовив він. — Незалежно від того, хто зараз тут стоїть.

Корсунський кивнув.

— Саме тому поліція й доїде. А ще вони зафіксують, що менеджер магазину утримував неповнолітню за зап’ястя після того, як почув, що вдома самі двоє малих дітей.

Далтон швидко прибрав руку, ніби тільки тепер помітив, що досі стискає мою кисть. На шкірі лишилася червона смуга. Холод від молока змішався з гарячим пульсом у зап’ясті, і мене раптом занудило від запаху мандаринового засобу для підлоги.

— Мені треба, щоб ви подзвонили сусідці, — сказала я не Корсунському, а жінці-поліцейській, яка саме заходила в двері разом із напарником. — Галина Сергіївна. Номер на квитку. Марко і Соня самі.

Вона повернулася до мене швидше, ніж до Далтона.

— Скільки дітям?

— Вісім і п’ять.

— Адреса?

Я назвала вулицю, під’їзд, поверх, код на дверях і те, що замок у квартирі заїдає, якщо тягнути ручку вбік. Слова виходили сухо, рівно, без пауз. Саме так говориш, коли не маєш права звалитися.

Корсунський поглянув на мене вперше по-справжньому. Не довго. Досить, щоб зрозуміти: слухає.

Поліцейська набрала номер з учнівського квитка просто при мені. Перший виклик обірвався. Другий пішов довше. Десь у холодильниках загудів мотор. За вікнами по склу повз темний мокрий сніг. На третій гудок у слухавці хрипко озвалася Галина.

— Це поліція. У квартирі на вулиці Лобановського двоє дітей самі?

Пауза.

— Так, — відповіла Галина. — Я на зміні до двадцятої. Зараз зірвуся. Що сталося з Лєною?

Read More

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *