Двері спальні й справді були прочинені.
Тарас побачив Олену ще до того, як вона сказала бодай слово. Вона стояла в отворі дверей у шовковому халаті, з телефоном у руці, з ідеально вкладеним волоссям і тим виразом обличчя, який буває в людей, котрі до останнього вірять: зараз усе якось саме розсмокчеться.
Наче не дитина щойно тягнула подвір’ям два важкі мішки. Наче не в дев’ятирічної дівчинки були руки, подряпані так, ніби вона жила не в домі, а на складі.
— Ти вже приїхав? — спитала Олена так, ніби найбільша проблема в цій сцені була в тому, що її не попередили.
Тарас нічого не відповів.
Він дивився не на неї. На Марту. Донька стояла біля ґанку, втягнувши голову в плечі, і все ще тримала той мішок так, ніби боялася випустити. Наче сміття було безпечніше за правду.
— Марто, йди в дім, помий руки, — тихо сказав він. — І сядь на кухні. Я зараз прийду.
Дитина слухняно кивнула. Навіть не спитала нічого. Не тому, що була чемною. А тому, що давно звикла не ставити зайвих запитань.
Коли вона зайшла всередину, Олена нарешті зітхнула з роздратуванням.
— Тарасе, тільки не починай. Вона просто допомагала. У її віці діти вже мають вчитися відповідальності.
Він перевів на неї погляд повільно, майже спокійно.
— Відповідальності? Це ти так називаєш дитячі рукавички біля пральної машини? Записку з фразою татові не казати? Чеки в шухляді, келихи після твоїх гостей і сміття, яке вона тягне сама?
Олена схрестила руки на грудях.
— Ти перебільшуєш. У мене були складні дні. Боліла голова. Я не наймала її служницею. Вона просто хотіла бути корисною.
Ось це найбільше й вражає в деяких дорослих. Вони можуть перекласти на дитину цеглу, мішки, страх, мовчання — а потім назвати це одним акуратним словом: допомога.
Тарас зайшов у кухню. Під вишитим рушником лежав той самий аркуш у клітинку. Поряд — коробочка з таблетками, напівпорожня банка кави, три чеки з ресторану за останній тиждень, доставка суші, салон краси, бутік у центрі Львова. На одному чеку була сума 8 460 ₴. На іншому — 5 900 ₴. На третьому — ще 3 200 ₴ за вечерю на двох. Його 68 000 ₴ на місяць ішли не на дім. Не на дитину. Не на затишок.
Вони йшли на чуже легке життя, яке хтось інший оплачував і прибирав.
Марта сиділа на краю стільця, опустивши очі в чашку з чаєм. Руки вона сховала під стіл. Наче навіть подряпини соромилися показувати.
— Доню, подивися на мене, — сказав Тарас.
Вона підвела очі, і він побачив там не дитячу розгубленість.
Там було інше.
Звичка вгадувати настрій дорослих.
— Вона тебе лякала? — спитав він.
Марта одразу похитала головою.
Потім кивнула.
І саме цей другий рух сказав більше, ніж будь-які слова.
— Вона казала… — Марта ковтнула повітря. — Казала, що я не повинна тебе засмучувати. Що ти і так втомлений. І що якщо я буду вередувати, то ти подумаєш, ніби я ревную. А ще казала, що добрі дівчатка допомагають. І що маму вже не повернути, тому треба цінувати ту жінку, яка є вдома.
Олена в дверях різко випросталася.
— Та невже тепер дитина буде влаштовувати мені суд?
— Ні, — спокійно відповів Тарас. — Суд ти влаштувала собі сама. Щодня. Коли клала на дитину те, чого сама не хотіла нести.
Він підійшов до шухляди в буфеті, дістав товсту папку з документами й поклав її на стіл. Звідти виглядав витяг із реєстру, свідоцтво про право власності, старі документи ще з часів його першого шлюбу.
— Ти, здається, забула одну річ, Олено, — сказав він. — Цей будинок не твій. Після смерті Мартиної мами її частка перейшла дитині. Я оформив усе ще тоді, через нотаріуса. Законно. Офіційно. Ти тут не господиня. Ти тут була дорослою людиною, якій довірили дім і дитину. І ти провалила обидва.
