Ворота зійшлися за її спиною з металевим стогоном о 18:44. Звук пройшовся двором, ковзнув по мокрому каменю біля фонтану й уперся в скло тераси. Діана сіпнулася так, ніби зачинили не в’їзд, а повітря навколо неї. Я вже не дивився на неї. Сергій, старший охорони, стояв біля сходів із кам’яним обличчям, але пальці на рації стислися так, що побіліли кісточки. Я передав йому Марка, притиснув долонею Софійчине плече й сказав рівно, без крику: «Лікарку. Зараз. І архів із камери над терасою — на мій ноутбук за п’ять хвилин». Діана зробила крок уперед. Її підбори тихо цокнули по плитці. «Максиме, не влаштовуй сцен». Я тільки відчинив двері до зимового саду. «Туди. І сиди».
Коли в домі з’явилася Діана, люди навколо говорили правильні речі. Що дітям потрібна жінка в домі. Що мені не можна роками жити між офісом, дитячою, кабінетом і фотографією Олени в срібній рамці. Що Софійка в сім років занадто тихо поводиться для дитини, а Марко, який народився вже після лікарняного коридору, де я підписував останні папери по Олені, росте в будинку, де дорослі ходять навшпиньки. Діана з’явилася навесні на благодійному вечорі. Вузька чорна сукня, рівна спина, голос, який ніколи не зривався. Вона вміла дивитися так, ніби бачить не тільки тебе, а й безлад за тобою, і вже знає, як його прибрати. Першого разу вона прийшла до нас із коробкою вареників із вишнями для Софійки й маленьким дерев’яним поїздом для Марка. Сіла на килим. Сміялася неголосно. Навіть Ліда, наша няня, тоді сказала на кухні, витираючи руки рушником: «Може, в домі хоч трохи потеплішає».
Потеплішало ненадовго.
Спочатку це були дрібниці. Зник сміх із коридорів після восьмої вечора. Потім Софійка почала питати перед тим, як узяти другу полуницю з тарілки. Марко, який раніше тупотів босими ногами прямо з ванни в халаті, став зупинятися на порозі вітальні й дивитися не на мене, а на Діанине обличчя. У дитячій раптом з’явилися нові правила — коробки підписані маркером, книжки за кольором, олівці тільки в один ряд. Одного ранку я знайшов рожеву сукню Софійки в пакеті для благодійності. Діана сказала, що дитина вже з неї виросла. Софійка того дня сиділа на краю стільця й мовчки крутила в пальцях ґудзик від кардигана.
Я бачив усе це уривками. Між рейсом до Варшави й нарадою на 16:00. Між підписом під кошторисом на нову дитячу бібліотеку й вечерею, де борщ уже вистигав у тарілках, поки я відповідав на дзвінок із Лондона. Діана ніколи не сперечалася при мені. Вона не підвищувала голос. Вона вміла створювати враження чистоти, порядку й турботи так само легко, як розправляла складку на скатертині. Коли Ліда раптом звільнилася в серпні, Діана сказала, що та просто втомилася. На столі лишився конверт із готівкою — ₴25 000, уже без підпису. Я тоді тільки насунув його глибше в шухляду, бо Марко тягнув мене до вікна дивитися на дощ. Тепер я згадав, як Ліда не попрощалася із Софійкою, а лише швидко обняла її в коридорі й вийшла, не доївши навіть сирник, що лежав на блюдці.
У кабінеті сімейної лікарки Ірини Борисівни пахло спиртом, м’ятою й розігрітою пластмасою від безконтактного термометра. Марка вона слухала двічі. Губи стиснулися в тонку лінію. «Тридцять вісім і чотири. Перегрів, сильний переляк, зневоднення». Софійка сиділа на шкіряному дивані, загорнута в мій темно-синій піджак, і не відпускала рукав. Коли Ірина Борисівна попросила показати зап’ястя, донька подивилася спочатку на мене, потім на двері. Лише тоді простягнула руку. Червоні смуги вже темнішали.
Я присів перед нею навпочіпки. На паркеті холодило коліна. Від неї пахло пилом, потом і дитячим шампунем із яблуком. Софійка облизнула пересохлі губи й спитала не те, що мали б питати діти після такого вечора.
«Марко не поїде?»
Я не одразу зрозумів.
«Куди?» — спитав я.
Вона ковзнула очима до стіни. «Тітка Діана сказала, що коли ми не навчимося тиші, нас відправлять туди, де дітей вчать слухатися. Що ти вже майже підписав».
Я випростався так різко, що стілець за спиною зрушив по підлозі. Ірина Борисівна підняла голову. У коридорі дзвякнула чашка. Сергій саме зайшов із ноутбуком і зовнішнім диском у руках. На екрані світився архів із камери над терасою — зелена шкала часу, дата, і дрібні цифри в кутку: 16:37.
Ми дивилися запис у моєму кабінеті. Штори були ще не засунуті, і за вікном двір повільно темнів до густого синього. Камера бачила шматок вітальні крізь скло, сходи на терасу, гойдалку, стару будку й доріжку з гравію. О 16:51 на записі з’явилася Діана. Білий костюм, акуратний крок, у руці — той самий синій м’ячик. За нею біг Марко. Софійка ще сміялася, підскакуючи на одній нозі. Діана щось сказала. Звуку камера не писала, але я впізнав рух її губ. Коротка фраза. Обличчя без жодної хвилі. Потім вона взяла Софійку за зап’ястя, другою рукою підштовхнула Марка в спину. Софійка сіпнулася, нахилилася до брата, ніби намагалася стати перед ним. Діана відчинила будку й, не озираючись, втиснула їх усередину. Дверцята зачинилися о 16:54.
Далі на екрані був двір. Фонтан. Тінь від груші. Кілька горобців на плитці. На 17:12 Діана вийшла на терасу з чашкою кави, сіла в крісло, закинула ногу на ногу й гортала щось у телефоні. На 17:39 піднялася, підійшла до будки, нахилилася й щось сказала в темряву крізь вузьку щілину. На 18:31 їй подзвонили. Вона різко зиркнула на екран, завмерла, кинула чашку на стіл так, що коричнева рідина хлюпнула на скатертину, і побігла до будки. Відчинила дверцята рівно настільки, щоб дитина могла вилізти. Софійка винесла Марка на руках. Саме тоді я ще стояв біля в’їзду й говорив із водієм про завтрашній маршрут.
«Є ще дещо», — сказав Сергій.
Він поклав переді мною папку з роздруківками. Це були копії з мого поштового акаунта, які фінансовий відділ переслав йому після мого дзвінка. Я не відкривав ці листи. Тема здавалася черговою адміністративною дрібницею. На першому аркуші — рахунок на €8 400 від приватної освітньої компанії з Відня. На другому — чернетка нотаріального доручення на право вивозу дітей за кордон у супроводі моєї дружини на термін до шести місяців. Дата зустрічі з нотаріусом — понеділок, 11:30. На третьому — лист від Діани до координаторки школи: «Після підпису діти будуть готові. Головне — не дозволяти батькові все зіпсувати м’якістю».
Я перечитав останній рядок двічі. Папір хрустів у пальцях. У роті стояв металевий присмак, як після крові з розбитої губи, хоча я не рухався.
Ліда, няня, відповіла з третього дзвінка. Я почув на фоні трамвай і жіночий голос, що оголошував зупинку. Ліда мовчала рівно три секунди, коли я сказав їй, що бачив запис. Потім тихо видихнула.
«Вона замикала Софійку в гардеробній за розкидані фломастери. Не довго. На десять хвилин. На п’ятнадцять. Я сказала, що піду до вас. Того ж вечора вона дала мені конверт і сказала, що ви просили мене більше не виходити».
Я відтягнув вузол краватки й подивився на зимовий сад. Крізь скло було видно її профіль. Вона сиділа рівно, руки на колінах, ніби чекала на вечерю, а не на те, що вже стояло за дверима.
О 21:12 у зимовому саду було душно від обігрівачів і запаху вологих лимонних дерев у діжках. На столі лежали три речі: флешка з копією запису, довідка Ірини Борисівни й роздруківки з нотаріусом та рахунком. Поряд стояла склянка води, до якої Діана так і не доторкнулася.
«Ти зачинив мене, як злочинницю», — сказала вона, коли я ввійшов.
«Ні. Злочинницю сюди ще везуть».
